Що вони спростували?

Кілька місяців тому вийшла книга «Єресь Патріарха Кирила», яка розглядає публічні висловлювання та вчення Патріарха Кирила у світлі свідчення святих.

Як і очікувалося, ті, хто співчуває Патріарху Кирилу, висунули численні заперечення. Ці заперечення поділилися на три групи:

1. Заперечення, які свідчать про неуважне прочитання книги

2. Заперечення, які переводять розмову на іншу тему

3. Заперечення, які засуджують авторів

Ми уважно розглянули відгуки на книгу й відібрали заперечення, що відображають найчастіше порушувані питання, а також ті, які можуть видатися найпереконливішими читачам, що ще не прочитали її.

Перейдімо одразу до висунутих заперечень.

Коротке зауваження перед початком:

Заголовки заперечень є лише стислим переказом отриманих критичних зауважень. Точне формулювання та контекст цих зауважень можна знайти в джерелах, на які посилаються відповідні примітки до заперечень.

А. Заперечення, які свідчать про неуважне прочитання книги

Заперечення 1: «Патріарх Кирил не може бути націоналістом, бо він екуменіст»

«Єресь Патріарха Кирила» (далі в цій статті скорочено ЄПК) спирається на мудрість святих, пояснюючи помилки як націоналізму, так і екуменізму.

• Націоналізм підпорядковує Церкву етнічному чи національному проєкту.

• Екуменізм поступається межами та сповіданням Церкви заради хибної єдності.

Одна й та сама людина або установа може робити і те, і інше. У тому, щоб одночасно йти обома шляхами, немає жодної суперечності.

Невже так важко зрозуміти або уявити, що релігійні компроміси (екуменізм) можуть слугувати дипломатичним інтересам держави?

Отже, більшість непорозумінь з боку тих, хто заперечує, виникає через неправильне розуміння терміна «націоналізм» і його справжнього значення. Саме тому на самому початку розділу 16, присвяченого націоналізму, на видному місці наведено роз’яснення священномученика Даниїла Сисоєва, який сам був росіянином і москвичем.

Запрошуємо цих людей прочитати тепер те, що вони оминули у своїх відповідях:

Поєднання націоналізму з Християнством є хибним вченням. […] Коли починається суперечка про націоналізм, виникають проблеми через терміни. Люди розуміють слово «націоналізм» на всі лади. Коли я кажу, що націоналізм не може поєднуватися з Християнством, я розумію слово «націоналізм» так, як його розуміє звичайна енциклопедія. Згідно з будь-якою енциклопедією, цей термін має два визначення. Перше — це ідея виняткової ролі, переваги моєї нації над усіма іншими. Християнин ніколи не сказав би, що ми кращі за інших, бо ми росіяни. Другий тип націоналізму, згаданий в енциклопедії, — це твердження, що нація є найвищою формою суспільної організації. Християнин з цим теж не погодився б. Найвище у світі — це Церква.

— Священномученик Даниїл Сисоєв, Questions to a Priest (Запитання до священника), запитання 98

З цих слів до болю очевидно, що священномученик Даниїл Сисоєв саме у своїй рідній Росії мусив протистояти тим, хто часто неправильно розумів націоналізм.

Найімовірніше, наступним буде заперечення, що в націоналізмі немає нічого поганого, адже ці люди розуміють його просто як любов до батьківщини. Проте любов до батьківщини не є націоналізмом. Це також було пояснено в книзі:

Патріотизм — це любов до батьківщини, і ці почуття є природними. Любов до свого народу — теж природне почуття, яке не потребує назви. Наприклад, людина може любити свою рідну мову, і це нормально. Людина може любити культуру, в якій вона виросла, і це теж нормально.

— Священномученик Даниїл Сисоєв, Questions to a Priest (Запитання до священника), запитання 98

Тож можна запитати: яка різниця між любов’ю до своєї країни та націоналізмом?

Помилка націоналізму починається тоді, коли нація претендує на духовну вищість, виняткову роль в історії спасіння або право змушувати Церкву служити її політичним інтересам. Любов до своєї країни, природна й належна, стає проблемою лише тоді, коли відданість нації ставлять вище за вірність Христу та Його Церкві.

Наприклад, якщо на першому місці нація, добрі відносини з неправославними (екуменізм) можуть і неодмінно будуть ставати приводом для поступок у вірі заради національної єдності (націоналізм). Саме тому священномученик Даниїл Сисоєв у наведеному вище визначенні слушно наголосив: для православного християнина ніщо не може стояти вище за Церкву.

Це вкрай важливо, адже Патріарх Кирил неодноразово ставив націю вище за християнство, і в книзі наведено численні приклади цього:

• Підпорядкування Церкви проєкту «Русский мир» (розділ 15).

• Релігійне виправдання російської війни (розділ 18).

• Учення про те, що смерть під час виконання військового обов’язку змиває гріхи (розділ 17).

• Екуменістична угода з Римом (розділ 2).

• Визнання римо-католицьких святих (розділ 6).

• Просування Всесвітньої ради церков (розділ 7).

• Твердження, що православні християни та мусульмани вірять в одного Бога (розділ 5).

В останньому з цих прикладів Патріарх Кирил говорить, що православні християни та мусульмани вірять в одного Бога, і пов’язує це зі спільною турботою про добробут їхнього народу та всієї Росії.^[1] Це цілком очевидний приклад того, як екуменізм слугує національній єдності.

Отже, суперечності тут немає: націоналізм може сприяти екуменізму й уже сприяв йому.

Звісно, дуже легко заплутатися, якщо просто пропускати розділи, переглядати книгу побіжно й читати неуважно. На жаль, ми побачимо, що більшість заперечень виникає через недбалість, нетерпіння або просто нездатність зрозуміти наведені розрізнення.

Усі згадані цитати містяться в книзі разом із чіткими визначеннями та розмежуванням націоналізму й екуменізму. Ці визначення становлять основу того, що ми критикуємо. Однак у жодній із відповідей їх не розглянуто скільки-небудь змістовно.

Тому, коли люди запитують: «Але як можна звинувачувати ту саму людину у войовничому антизахідному націоналізмі та пролатинському екуменізмі?»^[2], відповідь проста: це пояснено в книзі, яку ви нібито щойно прочитали.^[3]

Щоб заперечити, потрібно було б або А: показати, чому вже наведені визначення не відображають consensus patrum, або Б: показати, у чому спотворено висловлювання Патріарха Кирила чи чому вони не підпадають під наведені визначення.

Нічого з цього не було продемонстровано, а в більшості випадків не було навіть спроби. З огляду на все це немає сенсу питати, чи можуть ці дві помилки співіснувати, коли чітко наведено конкретні приклади обох.

Заперечення 2: «Росію можна називати Утримувачем, або катехоном»

ЄПК критикує те, що Патріарх Кирил називає Росію Утримувачем (або катехоном).

У відповідь було висунуто таке заперечення: у цьому нібито немає нічого поганого, оскільки свт. Іоанн Золотоустий також ототожнював Утримувача з Римською державою. Далі риторично запитують: чи робить це, на нашу думку, свт. Іоанна Золотоустого єретиком?^[4]

Важливо розуміти, що цей уривок свт. Іоанна Золотоустого вже процитовано й пояснено в розділі 18: «Чи можна назвати війну святою?». Коли нашу ж цитату подають як спростування, не розглядаючи того, що книга говорить про її значення, стає зрозуміло, наскільки виснажливим є цей діалог.

Ось увесь уривок свт. Іоанна Золотоустого, наведений у розділі 18: «Чи можна назвати війну святою?»:

Одні кажуть, що це благодать Духа, а інші — Римська імперія; з останніми я найбільше погоджуюся. Чому? Бо якби він хотів сказати про Духа, то висловився б не приховано, а прямо […] Але оскільки він говорив про Римську імперію, то, природно, лише натякав на неї та висловлювався приховано й неясно. Адже він не хотів накликати на себе зайвої ворожнечі й непотрібних небезпек.

[…] Бо доки існує страх перед цією імперією, ніхто не захоче піднестися; коли ж вона буде зруйнована, він скористається безвладдям і намагатиметься захопити владу і людську, і Божу.

— Свт. Іоанн Золотоустий, Бесіда 4 на 2 Солунян, https://www.newadvent.org/fathers/23054.htm

Справді, свт. Іоанн Золотоустий називає Римську імперію. Але для розгляду святоотцівських текстів завжди важливий контекст. Який же контекст тут?

Свт. Іоанн Золотоустий вказує на Рим, бо його влада стримувала безвладдя.

Як це доводить твердження Кирила, що здача Росією військових позицій у цій війні наближає «метафізичний кінець історії»? Де аргумент, який пов’язує одне з іншим?

Крім того, книга цитує священномученика Даниїла Сисоєва, який називає Утримувачем Америку, і цього ми не критикували. Отже, заперечення стосується не самого по собі називання країни Утримувачем, а того, що Кирил стверджує про Росію та її війну. Повторне цитування свт. Іоанна Золотоустого не доводить, що російська військова кампанія виконує описану ним роль. Саме це автори відповідей мають довести, але здебільшого вони цього не зробили й навіть відмовилися робити.

Є тут і ще одна важлива проблема:

У 2015 році сам Патріарх Кирил спочатку виключав можливість ототожнення катехона з певною державою або народом:

«Удерживающим» является, конечно, не государство с тем или иным названием, и даже не народ. Удерживающим от распространения зла является добро.

«Утримувачем» є, звичайно, не держава з тією чи іншою назвою і навіть не народ. Від поширення зла утримує добро.

— Патріарх Кирил, телепрограма «Слово пастыря» («Слово пастиря»), 5 грудня 2015 року, https://www.patriarchia.ru/article/97257

Лише згодом, у листопаді 2022 року, майже через сім років після того висловлювання, Патріарх Кирил повністю змінив власну попередню позицію на підтримку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Вспоминая, что слово Божие говорит применительно к пришествию в мир антихриста, мы можем сказать, что сегодня Россия — это удерживающий. А это означает, что все силы антихриста будут брошены на нашу страну. Что же в нашей стране является сердцевиной духовного сопротивления? Бесспорно, Русская Православная Церковь.

Згадуючи, що слово Боже говорить про прихід у світ антихриста, ми можемо сказати, що сьогодні Росія — це Утримувач. А це означає, що всі сили антихриста будуть кинуті проти нашої країни. Що ж у нашій країні є осердям духовного опору? Безперечно, Російська Православна Церква.

— Патріарх Кирил, виступ на прийомі з нагоди дня народження, 20 листопада 2022 року, https://www.patriarchia.ru/article/79283

Нужно молиться за власти наши, за президента, за воинство наше, чтобы мы не сдали своих позиций. Иначе мы не просто будем побеждены некими иноземными силами — речь пойдет о приближении метафизического конца истории, потому что Россия — удерживающий (2 Фес. 2:7).

Треба молитися за нашу владу, за президента, за наше воїнство, щоб ми не здали своїх позицій. Інакше нас не просто переможуть якісь чужоземні сили — йтиметься про наближення метафізичного кінця історії, тому що Росія — Утримувач (2 Сол. 2:7).

— Патріарх Кирил, виступ у Троїце-Сергієвій лаврі, 18 липня 2023 року, https://www.patriarchia.ru/article/104698

Отже, у 2015 році він виключав із цієї ролі будь-яку конкретну державу або народ; лише в листопаді 2022 року, під час вторгнення, він зручно для себе тоді ототожнив Росію з Утримувачем; у липні 2023 року він пов’язав цю роль із тим, щоб армія не здавала позицій у війні («щоб ми не здали своїх позицій»).

Таким чином, спочатку Патріарх Кирил погоджувався з нашою думкою, а суперечити власній попередній позиції почав лише в розпал війни. Побачимо, як ті, хто висуває такі заперечення, виправдають те, що Патріарх Кирил суперечить сам собі й раніше погоджувався з тлумаченням, викладеним у книзі.

Заперечення 3: «Ви називаєте о. Даниїла Сисоєва святим, а це свідчить, що ви не розумієте Росію»

Одне з найбільш дивних заперечень проти ЄПК стосується священномученика Даниїла Сисоєва.

В одній російськомовній відповіді стверджувалося: «Сисоєв ніким не канонізований і не є ані святим, ані священномучеником». Це було подано як доказ того, що ми нібито не розуміємо «навіть такого простого питання, як відбувається канонізація в Російській Православній Церкві».^[5]

На жаль, це засвідчує нерозуміння благочестя та настроїв у власній країні:

• У колишній московській парафії о. Даниїла та на його могилі в 2015 році віряни прикладалися до єпитрахилі, у якій його вбили, просили його мученицького заступництва й співали йому величання як мученику. Це акти шанування, які вже відбувалися до офіційного прославлення. Див. «Memorial Services in Honor of the Martyred Fr. Daniel Sysoev» («Поминальні богослужіння на честь убієнного о. Даниїла Сисоєва»), Pravoslavie.ru, 27 листопада 2015 року.

• У 2017 році Московська татарська православна християнська громада прямо заявила: «Священника Даниїла Сисоєва ми також шануємо як святого» («Так же нами почитаются как святые … и иерей Даниил Сысоев»). Див. повідомлення громади, опубліковане на Pravoslavie.ru.

• Протоієрей Олег Стеняєв, який служить у Москві, сказав: «Чи знав я, що він святий? Знав» («Знал ли я, что он святой? Знал») та «Його шанування вже почалося» («Почитание его уже началось»). Див. його інтерв’ю 2012 року.

• Священник Сергій Єлісеєв, викладач московського духовного навчального закладу, говорить, що о. Даниїл присвятив життя Церкві та постраждав як мученик за Христа. Див. його свідчення в The Unknown Daniel (Невідомий Даниїл, Неизвестный Даниил).

• Сам Патріарх Кирил написав, що Господь дарував о. Даниїлу «можливість стати сповідником віри та мучеником за справу євангельської проповіді».^[6]

Навіть сам Патріарх Кирил, як видно вище, назвав його мучеником! Священномученик є мучеником, який був священником або єпископом. Використання цього найменування не означає, що офіційний акт канонізації вже видано.^[6]

Наступна помилка полягає в нерозумінні процесу канонізації. Це поширена помилка серед багатьох православних християн, тож варто її пояснити.

Читаючи житія таких святих, як свт. Іоанн Шанхайський і Сан-Франциський^[7] або прп. Гавриїл, Христа ради юродивий,^[8] ми бачимо, що віряни шанували їх задовго до офіційного прославлення. Це не є предметом суперечки, а незнання таких речей свідчить про недостатнє знайомство з житіями наших святих, які нам, православним християнам, заповідано читати.

Загалом святого канонізують після того, як його вже визнали святим. Офіційне прославлення лише визнає те, що благочестиві віряни вже вважали правдою. Власне пояснення канонізації, яке дає Російська Церква, підтверджує, що шанування передує офіційному прославленню:

• Єпископ Панкратій, голова Синодальної комісії з канонізації святих, цитує самого Кирила, який описує канонізацію як «визнання шанування подвижника віри, що вже склалося (виділення наше) в церковному народі та засвідчене Богом через чудеса» («констатация сложившегося в церковном народе почитания подвижника веры, засвидетельствованного Богом чудесами»), а не просто посмертну нагороду. Це опубліковано на сайті самої Московської патріархії: «Прославление и почитание святых» («Прославлення та шанування святих»), 1 лютого 2014 року.

• Митрополит Іларіон також пише, що в давній Церкві «мучеників оголошувала святими сама богослужбова практика, без будь-яких формальностей» («мучеников объявляла святыми сама богослужебная практика, без всяких формальностей»). Див. «Подвиг мучеников — живой опыт Церкви» («Подвиг мучеників: живий досвід Церкви»), 24 жовтня 2013 року.

• Затверджений Священним Синодом порядок канонізації 2016 року вимагає зібрати на місцевому рівні свідчення про чудеса та «шанування в народі» («почитании в народе») ще до рішення Синоду.

Отже, офіційна канонізація передбачає наявність шанування до самої канонізації. Думка, ніби людина не розуміє Росію, бо шанує когось до офіційного прославлення, засвідчує грубе незнання нашої православної традиції.

На мить залишмо ці очевидні докази та погляньмо з іншого боку. Таке розуміння того, як Церква прославляє святих, є загальним. А з цього пояснення ми чуємо, ніби російське Православ’я начебто прославляє своїх святих способом, невідомим Православній Церкві… Це жахливе твердження. Православ’я єдине. Як може бути, щоб греки, серби, росіяни тощо прославляли святих цілком по-різному, а ми якимось чином не розуміли нібито унікального процесу прославлення саме в Росії?

Така думка стоїть на межі єресі та етнофілетизму. Хіба православна віра змінюється на російському кордоні? І хіба нас просять прийняти окреме російське мірило святості?

Тоді зовсім не дивно, що ці люди висміюють наші зауваження та ігнорують численні висловлювання Патріарха Кирила, самі не знаючи основних засад православної віри.

Як ми бачили, російські віряни шанують священномученика Даниїла Сисоєва, російське духовенство називає його святим, а сам Патріарх Кирил називає його мучеником. Проте, коли це роблять неросіяни, це нібито доводить, що їхні опоненти не розуміють Росію. Насправді ж це показує тільки те, що ці люди не розуміють ані своєї країни, ані святого Православ’я, сприймаючи його лише поверхово, культурно й націоналістично: спочатку Росія, потім Православ’я.

Заперечення 4: «Ви вихваляєте грецький націоналізм, але засуджуєте російський»

Як сказано в книзі, а також у попередньому запереченні, націоналізм не є православним, і книга не підтримує жодної його форми. Вона не вихваляє жодної форми націоналізму. На жаль, знову простежується та сама закономірність: наполегливе бажання приписати нам чужі слова замість того, щоб прочитати й зрозуміти ретельно викладену думку.

Просимо тих, хто висуває такі заперечення, дуже уважно прочитати наступне пояснення.

Націоналізм не є православним. Не має значення, грецький він, російський чи сербський. Ще раз: перш ніж квапитися з відповіддю, прочитайте наведене вище визначення націоналізму священномученика Даниїла Сисоєва та відповідний розділ книги.

Націоналізм відрізняється від похвали нації за її служіння людству, яка не супроводжується зневагою до жодного іншого народу чи його знеціненням. У ЄПК наведено пояснення, яке чітко розрізняє служіння та національну вищість.

Благаємо тих, хто заперечує: що ще ми маємо зробити, окрім як викласти це в розділі, щоб ви прочитали й узяли до уваги?

У ЄПК ми цитуємо Філона, якого названо еллінізованим юдейським філософом і про якого сказано, що він «надмірно вихваляв» Грецію. Де його за це прославляють? Чи можуть ті, хто приписує нам чужі слова, показати, де його подано як святого або де його похвалу зроблено догматичним мірилом?

Навколишній виклад містив порівняння: навіть якщо прийняти Філонову похвалу Греції, чи випливає з цього, що грецька нація незамінна для Православ’я або що її військове виживання стримує антихриста? Ні. Так само похвала Росії не обґрунтовує таких тверджень щодо Росії. Далі книга наводить однаковий критерій оцінки кожної нації: її служіння людству без зневаги чи знецінення інших народів. Цей контекст міститься в розділі про «Русский мир» та етнофілетизм. Його, звісно, ніколи не розглядають.

Отже, питання не в тому, чи можна любити націю, а в тому, на якій підставі Патріарх Кирил приписує Росії те, чого святі не приписують жодній нації: особливу роль в історії спасіння та війну, яка змиває гріхи.

Любов до своєї країни та вдячність за її служіння християнству не є тією помилкою, яку ми засуджуємо. Навіть грецькі старці та святі, яких ми цитуємо, проводять те саме розрізнення, що й священномученик Даниїл Сисоєв.

Оскільки ці люди не спромоглися прочитати книгу, наведемо пояснення митрополита Августина з тієї самої книги, на яку вони нібито пишуть відгук:

Найважливіше [мірило нації] визначається кількістю та якістю служіння, яке вона приносить людству. Не примушувати світ і не експлуатувати його силою, а служити йому матеріально й духовно — ось ідеал, на який має орієнтуватися кожна людина й кожна нація.

Ми не зневажаємо й не знецінюємо жодної нації. Кожна нація має місце під сонцем, як і кожна людина. І кожна нація може розвивати дані їй дари та робити внесок у поступ людства.

— Митрополит Августин Кандіотіс, The Greek Nation (Грецька нація) (1998), с. 13, 17

Бог завжди використовував народи, мови та культури для служіння Євангелію. Однак таке служіння ніколи не дає нації духовної вищості за кров’ю, долею чи силою. ЄПК документально показує, чому твердження Кирила про Росію переходять цю межу.

Це підтверджує й улюблений нами сербський святий, чиї слова також прямо наведено в книзі:

Слов’янофільство саме по собі не має жодної цінності, окрім як носій і вмістилище Православ’я. […] Тому справжні православні ніколи не можуть бути шовіністами.

Якби ми викристалізували цей принцип владики, він звучав би так: російська, сербська та болгарська нації можуть бути великими лише тоді, коли метою їхнього існування є спільне здійснення євангельських заповідей. Інакше «сербство», «російськість» і «болгарськість» зводяться до безглуздого й згубного шовінізму. Якщо «сербство» розквітає не силою євангельських подвигів і не задля православної соборності, то воно задихнеться у власному егоїстичному шовінізмі. Те, що корисне для сербства, корисне й для інших православних народів. Народи минають, Євангеліє вічне. Лише настільки, наскільки нація сповнена вічною євангельською істиною та праведністю, вона існує і сама стає та залишається вічною.

— Прп. Юстин (Попович), «The Mystery of the Personality of Metropolitan Anthony» («Таємниця особистості митрополита Антонія»), Orthodox Life, т. 34, № 5 (1984), с. 39–40

Сам прп. Юстин говорить про те, що нація стає і залишається вічною. У цьому немає проблеми. Але який тут контекст? Він пов’язує це з її життям у євангельській істині та праведності. Тривале національне покликання не є, лише через свою тривалість, претензією на вищість за походженням.

Будьмо уважні: чи зрозуміле це розрізнення?

Питання щодо цього тривалого покликання полягає в тому, у чому воно полягає. Книга послідовно застосовує те саме розрізнення до російських, грецьких і сербських тверджень. То чому люди стверджують протилежне? Вони хочуть, щоб ви повірили, ніби вони прочитали книгу… Але чи прочитали? Чи зрозуміли її?

У час, коли людям ледве вистачає уваги, щоб прочитати книгу, ми розуміємо бажання тих, хто заперечує, швидко переглянути запропоновану їм працю. Однак, якби вони прочитали книгу, то знали б, що вступ до самої книги висловлює любов до Російської Церкви й визнає святих, яких Росія дала Православ’ю. Якщо ж нібито вихваляється лише «грецький націоналізм», то як автори цього звинувачення пояснять сам вступ до книги, окрім як тим, що вони просто не читали його?

Ми приймаємо цю похвалу Росії на тій самій підставі, що й похвалу Греції: служіння християнству. Жодна з них не дає нації верховенства над іншими народами й не доводить, що майбутнє Церкви залежить від її військової сили.

Свт. Іоанн Шанхайський пише:

Для Росії та російського народу, попри всілякі відхилення й навіть падіння, головним прагненням було служити істині та непохитно стояти у Вірі. Коли ми згадуємо давню Грецію, на думку спадають слова апостола Павла: «Греки шукають мудрості», хоча, звісно, серед них було чимало й тих, хто мудрості не шукав.

— Свт. Іоанн Шанхайський і Сан-Франциський, Sermons and Writings of Saint John (Проповіді та твори святителя Іоанна), книга 1, с. 52

У проповіді про мучеників Росії свт. Іоанн Шанхайський також пише:

Серед безлічі святих, яких дала Росія, було багато святителів і ченців, праведників і Христа ради юродивих.

— Свт. Іоанн Шанхайський і Сан-Франциський, «A Few Words About Russia and Her Martyrs» («Кілька слів про Росію та її мучеників»), лютий 1963 року, Sermons and Writings of Saint John (Проповіді та твори святителя Іоанна), книга 4, с. 9

Знову мусимо запитати цих «рецензентів», які приписують іншим чужі слова:

• Де книга подає в негативному світлі добрі слова про свою націю та її внесок?

• Де книга не погоджується з російськими святими, які позитивно говорять про служіння Росії християнству?

• Де книга стверджує, що визнавати внесок Росії неправильно?

Подавати похвалу, яку сама книга приймає, так, начебто вона спростовує аргумент проти неї, означає підмінювати тезу. Ці заперечення мають відповідати на те, що книга справді говорить.

Повторимо для них позицію книги: націоналізм є помилкою в будь-якій формі. Хвалити свою країну й визнавати її внесок у християнство та людство цілком припустимо… Але це не є націоналізмом. Будь ласка, перечитайте цитату священномученика Даниїла Сисоєва, і прочитайте її уважно.

Нам також навели слова свт. Нектарія, які нібито підтримували націоналізм. Проте його власний текст хвалить служіння Греції, тож цілком відповідає викладеному в книзі розумінню.

Доведімо це.

Свт. Нектарій пов’язує учительську роль грека з любов’ю до ближнього та прагненням ділитися добром й істиною. У перекладі він пише, що грек «шукав не рабів, а вільних людей». Він також описує, як інші народи ставали греками через філософію: йдеться про участь у вченні, а не про привілей, обмежений походженням. І він прямо пояснює, що грецька філософія не могла врятувати людство або бути його кінцевою метою. Вона слугувала підготовкою до християнства.^[9]

Отже, знову бачимо, що це жодним чином не суперечить сказаному в книзі, і знову нагадуємо: ми самі навели свідчення свт. Нектарія. Вони подають його як новий доказ просто тому, що воно нове для них. У цьому й полягає вся проблема.

Свт. Нектарій описує тривале покликання Греції та пов’язує подальше існування еллінізму з його учительським покликанням і його єднанням зі справою християнства. Де ми вивели з усього цього вчення, що грецьке походження робить людину духовно вищою, або робить її катехоном, або дає грекам постійну владу над іншими народами? Навпаки, ЄПК прямо говорить, що Церква влаштована за вірою, а не етнічністю, і встановлює однакове мірило для кожної нації.

Нам залишається лише закликати людей просто прочитати книгу, яку явно ігнорують і відкидають ті, хто задовольняється вигадуванням аргументів на основі власних рефлексів та почуттів.

Заперечення 5: «Ви спотворили висловлювання Кирила про прощення гріхів»

Заперечення полягає в тому, що книга нібито позбавляє обіцянку Кирила її уточнень: він каже «якщо хтось», говорить про обов’язок і присягу та описує смерть за інших, а не вбивство. Також стверджується, що він ніде не каже «російський» і що «хтось» може включати й українського воїна. На цій підставі книгу звинувачують у спотворенні його слів та політично вмотивованому тлумаченні.^[10]

Книга наводить слова Патріарха Кирила російською з англійським перекладом. Ось цей уривок знову:

Мы знаем, что сегодня многие погибают на полях междоусобной брани. Церковь молится о том, чтобы брань сия закончилась как можно быстрее, чтобы как можно меньше братьев убили друг друга в этой братоубийственной войне. И одновременно Церковь осознает, что если кто-то, движимый чувством долга, необходимостью исполнить присягу, остается верным своему призванию и погибает при исполнении воинского долга, то он, несомненно, совершает деяние, равносильное жертве. Он себя приносит в жертву за других. И потому верим, что эта жертва смывает все грехи, которые человек совершил.

Ми знаємо, що сьогодні багато хто гине на полях міжусобної брані. Церква молиться, щоб ця брань закінчилася якнайшвидше, щоб якомога менше братів убили один одного в цій братовбивчій війні. І водночас Церква усвідомлює, що якщо хтось, спонукуваний почуттям обов’язку, необхідністю виконати присягу, залишається вірним своєму покликанню і гине при виконанні військового обов’язку, то він, безсумнівно, здійснює діяння, рівнозначне жертві. Він приносить себе в жертву за інших. І тому віримо, що ця жертва змиває всі гріхи, які людина вчинила.

— Патріарх Кирил, проповідь у п’ятнадцяту неділю після П’ятдесятниці, 25 вересня 2022 року, https://www.patriarchia.ru/article/103723

У наведеному уривку Патріарх Кирил каже «якщо хтось» і описує обов’язок, присягу, вірність покликанню та загибель на військовій службі. ЄПК надрукувала ці уточнення. Вона не підмінює смерть убивством. З усіма цими уточненнями Патріарх Кирил усе одно каже, що ця жертва «змиває всі гріхи, які людина вчинила». Питання в тому, чи робить виконання цих військових зобов’язань смерть на війні засобом змиття всіх попередніх гріхів. Обов’язок, присяга та жертва є тими уточненнями, на які посилається відповідь; залишається пояснити, як вони обґрунтовують цю обіцянку.

Крім того, завжди потрібно розглядати контекст висловлювання. Читаючи святоотцівські тексти, у яких наші святі досліджували Біблію та інші святоотцівські приклади, ми бачимо, що вони уважно ставилися не лише до сказаного, а й до його контексту. Проте, прагнучи захистити Патріарха Кирила, деякі православні християни хочуть, щоб ми відкинули цей контекст і чинили інакше, ніж наші святі Отці.

Який же тут контекст?

Кирил звертався до своєї пастви на богослужінні поблизу Москви під час російської війни. Безпосередньо перед цією проповіддю він молився за воїнів, які захищають «нашу Вітчизну», і просив Бога «дарувати нам перемогу Твоєю силою».^[11] Раніше того самого місяця він назвав Путіна «нашим» главою держави й верховним головнокомандувачем та молився за могутність Росії.^[12] Отже, зв’язок із російськими військовими випливає з власних молитов і висловлювань Кирила. Ми не підставили його замість його слів. Слова «якщо хтось» прямо не виключають усіх інших учасників бойових дій, але, звісно, не стирають того, кого він підбадьорював і чиєї перемоги прагнув.

Тут є два твердження, і їх слід розрізняти. Перше стосується російських військових, яких він підбадьорював; на це ми відповіли вище. Друге стосується самої обіцянки: що смерть при виконанні військового обов’язку змиває гріхи. Наведені нижче повідомлення підтверджують саме таке прочитання його слів. Чи є ця обіцянка православною, відповідають святоотцівські свідчення в розділі 17: «Чи змиває смерть на війні всі наші гріхи?», незалежно від національності воїнів. Чи російські журналісти «Коммерсанта» також спотворили його слова, коли описали проповідь як обіцянку прощення гріхів тим, хто гине в боях в Україні? «Российская газета» повідомила, що ті, хто жертвує собою, виконуючи присягу, змиють усі гріхи. Російська редакція The Moscow Times, Радіо Свобода, Orthodox Times та Aleteia передали те саме основне твердження. Чи ці російські видання теж спотворили його слова? Якщо їхнє прочитання хибне, поясніть чому. Називаючи нас русофобами, ви не відповідаєте жодному з них.

Книга також розрізняє його цитату та заголовки повідомлень про неї. Коли ми наводимо тлумачення про «російських солдатів», то просто цитуємо ці видання^[13]; ніде це не подано як його дослівні слова. Наведення справжнього контексту висловлювання не означає, що ми змінили або спотворили цитату. Див. розділ «Чи змиває смерть на війні всі наші гріхи?».

Але на мить удаваймо, що цього контексту немає.

Справді, з контексту його проповіді, молитов і висловлювань ми визначаємо, що він підбадьорював російських солдатів. Заперечення посилається на слово «хтось», доводячи, що його обіцянка не обмежена ними. Проте це все одно не допомагає Патріарху Кирилу: якщо це слово має встановити ширшу обіцянку, то що виключає мусульман, які також воюють у цій війні? Вони теж можуть виконувати присягу, залишатися вірними військовому покликанню та гинути при виконанні обов’язку. Як ми виклали в книзі, сам Патріарх Кирил хвалив мусульман за те, що вони воюють і гинуть у цій війні заради Росії.^[14]

Якщо аргумент полягає в тому, що він не сказав «росіяни», попри контекст, тоді треба визнати, що він також не сказав «православні християни».

Хоч як важко декому в це повірити, не всі росіяни є православними християнами. Є мусульмани, які є громадянами Росії, і вони воюють у цій війні. Ось його власні слова з виступу 14 червня 2025 року, у якому він наказав своєму духовенству проганяти кожного, хто застерігатиме щодо ісламу:^[14]

Сколько мусульман сейчас погибает, защищая Родину!

Скільки мусульман зараз гине, захищаючи Батьківщину!

— Патріарх Кирил, звернення до духовенства Калінінградської митрополії, 14 червня 2025 року, https://www.patriarchia.ru/article/116138

Ці мусульмани померли, так і не примирившись із Христом та Його Церквою, а він вихваляє їхню смерть за батьківщину; це цілком неспростовно. Проте, як викладено в ЄПК, мучеництво не стосується тих, хто перебуває поза православною вірою. Що ж тоді з їхнім спасінням?

Ось яку логіку захисники Патріарха Кирила просять нас прийняти. По-перше, ігнорувати очевидний контекст сукупності його висловлювань, звернених до російського народу. По-друге, також ігнорувати те, що «хтось» включає російських мусульман, чию смерть він хвалив, або погодитися, що це не має значення. По-третє, після твердження, що контекст неважливий, прийняти натомість їхній «власний» контекст: він говорив лише до російських та українських православних християн. Кожен крок вимагає відступу від попереднього.

Навіть якби обіцянку було звернено лише до канонічних православних християн, богословське питання залишалося б: де Церква вчить, що смерть при виконанні військового обов’язку змиває кожен попередній гріх? Саме на це питання відповідають святоотцівські свідчення в розділі 17: «Чи змиває смерть на війні всі наші гріхи?».

Митрополит Талліннський і всієї Естонії Євгеній, на той час митрополит у підпорядкуванні Кирила, відкинув саме цю обіцянку:^[15]

Я не разделяю слова Святейшего Патриарха Кирилла, произнесённые им в проповеди 25.09.2022, об отпущении всех грехов военнослужащим, погибшим при исполнении воинского долга.

Я не поділяю слів Святійшого Патріарха Кирила, виголошених ним у проповіді 25.09.2022, про відпущення всіх гріхів військовослужбовцям, які загинули при виконанні військового обов’язку.

— Митрополит Талліннський і всієї Естонії Євгеній, відповідь Міністерству внутрішніх справ Естонії, https://orthodox.ee/articles/otvet-mitropolita-tallinskogo-i-vseja-estonii-jevgenija-na-pismo-iz-mvd-ot-07-10-2022/, наш переклад

Чи митрополит, підпорядкований Кирилу, теж спотворив його слова, коли відкинув цю обіцянку? Чи ті, хто так переймається національністю, назвуть і його русофобом? Його заява не встановлює, до кого звертався Кирил; вона показує, що саму обіцянку відкинули в його власній юрисдикції. Розширення кола адресатів не відповідає на це заперечення. Залишаються лише міркування про його наміри з боку людей, які ніколи не бувають настільки поблажливими до тих, кому не симпатизують, і вимагають від інших виправляти висловлювання, водночас не дозволяючи виправити жодного слова Патріарха Кирила. Вони просто керуються груповою відданістю: сперечаються з тими, кого не люблять, і виправдовують Патріарха, якого шанують.

У цьому й полягає весь цей прийом: змусити нас сумніватися в очевидному, подати доречний контекст як спотворення та підтримувати непослідовний захист, щоразу відступаючи до нового виправдання, щойно на попереднє дано відповідь.

Сказати, що він мав на увазі росіян та українців, недостатньо. Ці люди не можуть просто додати потрібне уточнення, щоб урятувати його неналежне висловлювання. Розширення його обсягу не відповідає на основну богословську проблему: захисник має пояснити, кого саме, за словами Патріарха Кирила, охоплює обіцяне відпущення гріхів і чому. Вони відмовляються це робити, бо не можуть.

Нарешті, докази етнофілетизму в книзі не обмежуються цією проповіддю. Якщо ми навели 100 проблем із Кирилом, такі відповіді рівнозначні суперечці щодо однієї з них із навмисним ігноруванням решти 99. Чи є в цього якась мета, окрім прискіпування?

Саме по собі заперечення дріб’язкове, але навіть якби воно було суттєвим, то все одно не відповідало б на величезний масив наведених тут доказів.

Заперечення 6: «Ви подали слова Кирила як пряму погрозу вбивством»

Одна з відповідей, які ми бачили, звинувачувала нас у тому, що ми подали слова Патріарха Кирила як «пряму погрозу вбивством».^[16]

Ось що книга насправді говорить:

У різдвяній проповіді в Кремлі в січні 2023 року Патріарх Кирил перейшов від космічного обрамлення до відвертої погрози:

— «Єресь Патріарха Кирила», «Чи можна назвати війну святою?»

Книга каже «відверта погроза». Вона не каже «пряма погроза вбивством». Попереднє порівняння допомагає зрозуміти, що ми подавали як передбачення Патріарха Кирила:

Где тот обновленческий раскол, которому власть передавала всё? Где те идеи, которые насаждались среди православных людей, чтобы отлучить их от Церкви? Всё прошло, следа даже нет. Вот так же будет на Украине — следа не останется от раскольников, потому что они выполняют злую, диавольскую волю, разрушая Православие на Киевской земле.

Де той обновленський розкол, якому влада передавала все? Де ті ідеї, які насаджували серед православних людей, щоб відлучити їх від Церкви? Усе минуло, навіть сліду немає. Так само буде й в Україні — сліду не залишиться від розкольників, бо вони виконують злу, диявольську волю, руйнуючи Православ’я на Київській землі.

— Патріарх Кирил, проповідь в Успенському соборі Московського Кремля, 8 січня 2023 року, https://www.patriarchia.ru/article/104111

Патріарх Кирил порівнює український розкол з обновленським і передбачає, що він також зникне. Він прямо не каже, що його прихильників фізично винищать. Але передбачати, що від них «не залишиться сліду», під час війни, яку він активно підтримує, означає погрожувати.^[17]

Запитання: чому заперечення спрямоване проти нашого опису висловлювання, тоді як передбачення Патріарха, що від розкольників не залишиться сліду під час підтримуваної ним війни, залишається без відповіді?

Докази того, що Кирил подає цю війну як священну, у цьому розділі походять із його власних висловлювань. Вони не залежать від прочитання цього речення як погрози фізичного винищення. Як це заперечення відповідає на ті висловлювання чи на окремі докази книги щодо прощення гріхів через загибель на війні та етнофілетизму?

Заперечення 7: «Ви використали неавторитетні канони, приписувані Іполиту»

Розгляньмо, як саме було введено цю цитату:

Та сама закономірність простежується в так званих «Канонах Іполита», ранньому єгипетському церковному уставі. Яким би не було його точне авторство (оскільки його достовірність оспорюється), він відображає думку ранньої Церкви про війну та кровопролиття.

— «Єресь Патріарха Кирила», «Чи змиває смерть на війні всі наші гріхи?»

Сама книга називає ці канони «так званими» й визнає, що їхня достовірність оспорюється. Як повторення цього застереження доводить, що ми його приховали?

Ось канон, про який ідеться:

Християнин не повинен ставати воїном. Християнин не має ставати воїном, якщо тільки його не примусить начальник, який носить меч. Він не повинен обтяжувати себе гріхом крові. Якщо ж він пролив кров, то не повинен причащатися Таїн, доки не очиститься покаранням, сльозами й плачем. Нехай приступає не з лукавством, а зі страхом Божим.

— Канони Іполита, канон 14, ред. Пол Бредшоу, пер. Керол Бебаві (Gorgias Press, 2010), с. 18

Цей текст включено лише як історичне свідчення того, як рання єгипетська християнська громада ставилася до війни й кровопролиття, а не як обов’язковий канон для всієї Церкви. ЄПК не будує аргумент лише на цьому доказі, а незалежно спирається на прп. Никодима, «Апостольські постанови», свт. Василія Великого та ширше свідчення наших святих і старців про тяжкість кровопролиття, законну оборону й відмінність між військовою загибеллю та мучеництвом.

Отже, у тих, хто намагається заперечувати, є методологічна плутанина:

Як пояснює вступ, аргументи книги спираються на ширше святоотцівське свідчення. Ми наводимо численні джерела, щоб читачі могли розглянути їхню згоду та застереження кожного в сукупності. Обмеження окремого джерела слід розглядати… Але повторення обмеження, яке книга вже визнає, не спростовує аргументу, підтриманого іншими джерелами. На яку частину цього ширшого свідчення було дано відповідь?

Заперечення 8: «Церква дозволяє війну та шанує святих воїнів»

У деяких відповідях на ЄПК багато хто стверджував, що Церква не є пацифістським об’єднанням, що вона дозволяє участь у справедливій війні, шанує святих воїнів і молиться за перемогу.^[18]

ЄПК розглядає і церковний дозвіл на війну за певних умов, і шанування святих воїнів, як-от св. Димитрія Мироточивого.

Ні те, ні інше не заперечувалося. Тому здебільшого все це не є відповідями на наші аргументи.

Щодо участі у війні як блага слід розуміти: навіть об’єктивно добрими речами, даними Церквою, можна зловживати й накликати на себе осуд. Наприклад, Святе Причастя, безумовно, є благом, проте св. Павло застерігає, що людина може приймати його собі на осуд! (1 Кор. 11:27–29). Отже, завжди слід розглядати контекст та обставини, бо саме від них може залежати, чи щось використано на добро, чи на зло.

Таким чином, засуджується не війна як така, а війна, яка ведеться без достатнього, за вченням наших святих, виправдання.

Незгода з конкретною війною не робить людину пацифістом. Наші святі та старці не схвалювали кожної війни. Трактувати це таким чином є жалюгідною спробою підмінити справжній аргумент.

Ось питання, на яке потрібно відповісти: чи виправдана ця війна? Не війна взагалі. Саме це докладно розглядається, але саме цей розгляд цілеспрямовано ігнорується.

Молитви за перемогу

ЄПК також звинуватили в тому, що вона подає церковні молитви як прохання про відвернення війни та спасіння воїнів, а не про військову перемогу.^[19]

Справді, Церква молиться за військо у своїх єктеніях поряд із проханнями про мир і спасіння.^[20] Історична велика єктенія містить це прохання, після якого йдуть молитви за громаду та мирні часи:

Щоб Він допоміг їм і підкорив під ноги їхні кожного ворога й супротивника, Господу помолімось.

За це місто (якщо в монастирі: за цю святу обитель), за кожне місто й країну та за тих, хто з вірою живе в них, Господу помолімось.

За добре поліття, за врожай плодів земних і за часи мирні Господу помолімось.

— Велика єктенія, у Book of Needs (Требник), пер. Г. В. Шенн (1894), примітки, с. XVI (с. 24 PDF)

Тропар і кондак Хреста, які входять до початку утрені, так само говорять:^[21]

Спаси, Господи, людей Твоїх і благослови спадщину Твою, даруючи богобоязному (імператорові, королю або президентові) нашому, ім’ярек, перемогу над усіма супротивниками і Хрестом Твоїм охороняючи Твоє володіння.

Вознесений на Хрест добровільно, новій Твоїй співіменній державі щедроти Твої даруй, Христе Боже; звесели силою Твоєю богобоязного (імператора, короля або президента) нашого, ім’ярек, даруючи йому перемогу над супротивниками, бо він має за допомогу Твою зброю миру, непереможну перемогу.

— Тропар і кондак Хреста, початок утрені, у Service Book (Служебник), пер. Ізабель Флоренс Гепґуд (1906), с. 17 (с. 55 PDF)

Ці піснеспіви просять перемоги богобоязному правителю, збереження держави та допомоги Хреста, «зброї миру». Єктенії також просять миру, спасіння й визволення від скорбот.

Отже, так, Церква молиться за військову перемогу. Але знову мусимо наполягти: не можна просто відкидати контекст через те, що він незручний. Який же контекст цих молитов?

Розгляньмо грецький текст:

Грецький тропар каже: «νίκας τοῖς Βασιλεῦσι κατὰ βαρβάρων δωρούμενος», тобто даруючи царям перемоги над варварами.^[22]

Це формулювання важливе, бо слово «варвари» в традиції завжди означало чужинців. До православних християн таких слів не застосовували. Не можна відірвати молитву від захисту християнського народу та християнської віри, а потім застосовувати її до будь-кого, кого правитель вирішить назвати своїм ворогом.

Розділ книги про самооборону уже пояснює це через святих. Прп. Никодим, коментуючи 13-те правило свт. Василія, пише:

Ті, хто вбиває людей під час війни, воюють за віру та збереження цнотливості. Бо якщо варвари й невірні здобудуть перевагу, не залишиться ані благочестя, оскільки вони його зневажають і прагнуть утвердити власну нечестиву віру та хибне вірування, ані цнотливості й збереження честі, оскільки за їхньою перемогою підуть численні випадки наруги та зґвалтування дівчат і юнаків.

— Прп. Никодим Святогорець, Підаліон (друковане видання), тлумачення 13-го правила свт. Василія, с. 1468–1469 PDF за посиланням

Прп. Никодим подає тут протиставлення: з одного боку ті, хто воює за віру, а варвари з іншого. Просте виключення показує, що не можна одночасно воювати за віру й бути варваром. Тому, коли грецька молитва за перемогу просить перемоги царів над супротивниками, вона ніколи не призначалася для виправдання війни однієї православної нації проти іншої, і ці аргументи ніколи не застосовувалися в такому контексті.

Прп. Феодор Студит також закликає імператорів захищати християн від тих, хто на них нападає:^[23]

І це добре, і нині ми закликаємо до того самого: щоб імператори воювали зі скіфами та арабами, які вбивають народ Божий, і не щадили їх.

— Прп. Феодор Студит, лист 455 до Феофіла Ефеського, грецький текст, наш переклад

Саме таку оборону описує книга: захист православних християн та їхньої віри від неправославних нападників. Святі пояснюють, кого захищають, від кого та з якої причини. Контекст надзвичайно важливий, бо саме в цих межах міркують наші святі.

Отже, як схвалення такої оборони виправдовує вторгнення в іншу православну країну й убивство православних християн? Де у відповідях показано, що це вторгнення відповідає умовам війни, викладеним у книзі?

Ті, хто заперечує, неодноразово продемонстрували небажання витрачати час і сили на розуміння аргументів книги. Вони просто перейшли до висновків і переважно не погодилися саме з ними, ігноруючи святоотцівські аргументи, якими ці висновки обґрунтовано.

Цитування молитви за перемогу не скасовує умов, за яких війну можна назвати самообороною. Воно не робить справедливою кожну кампанію правителя й не доводить, що вторгнення Росії є праведною війною. Такі аргументи потрібно обґрунтувати всупереч величезній кількості доказів, що ця війна не є праведною, але заперечення навіть не намагаються цього зробити.

Заперечення 9: «Ось приклад святих, які вбивали людей, отже, книга помиляється»

Один із прикладів відмови розглядати аргументи книги бачимо в посиланнях на святих, які вбивали, начебто це становить аргумент на користь війни. Як приклади наводять св. Костянтина, св. Меркурія та св. Феодосію.^[24]

Знову, як і в попередніх запереченнях: сама ЄПК уже наводить численні приклади вбивства й насильства:

• Старозавітні війни.

• Захист св. Лазарем свого народу на Косовому полі.

• Житія святих воїнів.

Тож ці заперечення насправді не додають нічого нового.

Ці приклади містяться в книзі саме тому, що їхні обставини мають значення. Заперечення має розглянути, чому книга не вважає їх придатним виправданням, а не просто наводити ще більше відірваних від контексту випадків насильства.

Ніде ЄПК не стверджує, що святі воїни ніколи нікого не вбивали. Вона розглядає, за що їх шанують і за яких обставин вони діяли. Сам факт військової служби чи вбивства не надає святості або статусу мученика. Це звичайний здоровий глузд.

У розділі «Небесне Царство: вибір святого Лазаря» показано святого, який бере зброю для захисту християн. В іншому місці пояснено, чому конкретний наказ Бога не може стати дозволом будь-кому повторити цю дію. Розгляньмо ці аргументи ще раз для небагатьох, хто бажає їх прочитати.

Згадаймо самих святих воїнів: св. Георгія, св. Димитрія, св. Феодора та сорок двох мучеників Аморійських. Сорок два були воїнами, але їх шанують як мучеників за сповідання Христа в полоні та відмову зректися віри. Їхні житія наведено, щоб показати, за що саме їх шанують.^[25]

Тепер розгляньмо заперечення: посилання на перемогу св. Костянтина біля Мільвійського мосту як приклад Божої допомоги в битві.^[24]

Що це доводить проти книги?

ЄПК не заперечує, що Бог може допомагати християнам у битві. Вона вже наводить такі приклади. Ще одна подібна подія не пояснює, чому це вторгнення виправдане або чому загибель на військовій службі змиває гріхи.

Де аргумент, який пов’язує перемогу Костянтина з будь-яким із цих тверджень?

Інше заперечення стосується св. Феодосії та інших людей, які скинули посадовця, що знімав ікону, внаслідок чого він загинув.^[24]

Однак ця розповідь стосується застосування сили, щоб перешкодити зняттю святині, а не спроби вбити: смерть посадовця була непрямим наслідком їхньої дії, а не її метою чи ціллю.

У розділі «Чи можна назвати війну святою?» книга запитує про агіографічний приклад збройного опору гонінням. Св. Феодосія справді застосувала силу, опираючись зняттю ікони. Якщо це питання створює враження, що жоден святий ніколи не опирався гонінням силою, воно сформульоване надто широко. Але як це робить російське вторгнення святим? Як це доводить, що загибель на військовій службі змиває гріхи?

Є також розповіді про застосування фізичної сили (насильства) прп. Паїсієм! Його житіє описує, як він ударив юнака по обличчю, щоб виправити його зневагу до інших, а потім поставився до нього з любов’ю.^[26] Але… що це доводить щодо Патріарха, який благословляє вторгнення? Ляпас, опір іконоборству та оборонна битва не є взаємозамінними доказами на користь війни. Наводити їх лише для спростування абсолютного ненасильства означає цілковито відвертати увагу та підмінювати тезу. Книга не обстоює такої позиції, тож із чим вони сперечаються, як не з власною уявою?

Крім того, ЄПК уже відповідає на такі міркування в розгляді старозавітних воєн. Наказ, даний Богом у конкретному випадку, не є ipso facto, «самим цим фактом», дозволом будь-кому повторити дію. Чи дає готовність Авраама вбити сина, щоб засвідчити свою віру, дозвіл і нам наслідувати його та вбивати власних дітей? Хіба Яків та Іоанн не отримали докору, коли просили звести вогонь із неба, посилаючись на приклад Іллі? Див. «Коли війну можна вважати самообороною?».

Контекст має значення. Ті, хто не здатний зрозуміти нюанси контексту у святоотцівських текстах і тлумачить усе лише через власні почуття, не шанують наших святих і мають бути дуже обережними, усвідомлюючи, що ці розрізнення від них вислизають.

Інше заперечення полягало в тому, що посилання на Божу відмову дозволити Давидові будувати храм, бо він пролив багато крові й провадив великі війни (1 Хр. 22:8), нібито заборонило б імператорам-воїнам будувати церкви.^[27] Але ніде не пропонувалося правила, що забороняє кожному правителю, який воював, будувати церкву. Розділ про самооборону посилається на заборону Давидові будувати храм лише для того, щоб показати: навіть війни в історії Божого народу не можна просто вважати дозволом на сучасне кровопролиття. Перелік імператорів, які будували церкви, жодним чином не відповідає на справжнє застосування цього уривка.

Як спростування нашого аргументу також згадували «Війну і Біблію» свт. Миколая. Жодного конкретного уривка з неї не навели.^[28] ЄПК уже цитує свт. Миколая про війну. Уривка, який спростовував би аргументи книги, не запропоновано.

Ще одне заперечення говорить, що Христос наказав св. Меркурію вбити Юліана. Проте це опис посмертного втручання: Меркурій уже прийняв мучеництво й був святим. Напевно, ці люди розуміють, що наказ святому на небі відрізняється від наказу живому солдатові вести війну? Розповідь, наведена проти книги, показує його перед Христом на небі; житіє святого також визначає, що його втручання проти Юліана сталося після смерті.^[29] Подробиці мають значення.

Православні християни не можуть вважати накази Патріарха наказами Христа. Безглуздо, що це взагалі доводиться пояснювати.

Наші святі не вчать, що патріархи непомильні. Вони вчать прямо протилежного. Прп. Іоанн Мосх записує видіння, у якому Феофан, відвідувач авви Киріака, бачить серед тих, хто у вогні, Несторія, Діоскора та Севира. Ці люди займали патріарші кафедри Константинополя, Александрії та Антіохії. Їхній сан не робив їхнє вчення істинним і не ставив їх поза судом.^[30]

Ще один із таких хибно застосованих прикладів у відповіді: ангел, який вразив ассирійське військо, щоб визволити Єрусалим (2 Цар. 19:35).

Пробачте, але чи ці люди уявляють себе ангелами? Очевидно, для цих прихильників війни будь-який акт насильства святих чи ангелів є безумовним дозволом вести будь-яку війну, а незгодні є пацифістами.

Посилання на ці розповіді також перевертає їхній урок. У житії св. Меркурія свт. Василій молиться про визволення від Юліанових гонінь; порятунок приходить через Боже втручання, а не через організоване ним повстання.^[29] Так само ассирійське військо вражає ангел, а не військова сила тих, кого визволяють. Якщо ці розповіді мають навчати християн, на кого покладати надію, навіщо перетворювати їх на аргумент на користь довіри державній силі? Вони показують, що Бог може зберегти Свій народ без того, щоб він брався за зброю. Як це стає підставою наполягати, що він мусить її взяти?

Більшість цих розрізнень книга наводить разом із прикладами. Тому тим, хто висуває ці заперечення, було б корисно прочитати наведені їм приклади, перш ніж пропонувати нові докази.

«А як же цей святий?» та «А як же цей приклад?» не відповідають на головне питання: як і чому ті обставини стосуються цього випадку? І в більшості випадків, як чітко показано, вони взагалі не стосуються цієї ситуації.

Заперечення 10: «Учення Церкви про воїнів підтримує обіцянку Кирила»

Нам кажуть, що свт. Василій і відмова єпископів визнавати полеглих воїнів мучениками не підтримують нашого аргументу. Крім того, слова свт. Феофана про шлях мучеництва наводять як певний захист Кирила.^[31]

Це знову нерозуміння. Дозволяти християнам воювати за певних умов є одним питанням. Обіцяти, що смерть на військовій службі змиває всі їхні гріхи, є іншим. Де Церква вчить того, що обіцяє Кирил? Тож ці спростування майже нічого не доводять щодо цього питання.

Свт. Василій, єпитимія та мучеництво

ЄПК прямо цитує застереження свт. Василія:

Убивства на війні наші Отці не вважали вбивствами; гадаю, вони хотіли виявити поблажливість до тих, хто воює за цнотливість та істинну віру. Проте, мабуть, добре було б порадити їм як тим, чиї руки нечисті, утримуватися від Причастя протягом трьох років.

— Свт. Василій Великий, Перше канонічне послання до Амфілохія (лист 188, правило 13), https://www.newadvent.org/fathers/3202188.htm

Свт. Василій не відносить це вбивство до звичайного вбивства, але все одно називає руки нечистими й радить утримання від Причастя. Наводять Зонару та Вальсамона щодо труднощів застосування трирічного утримання під час безперервних походів.^[31] Зонара йде далі: чому руки тих, хто захищає братів від полону, не вважати чистими? Він ставить під сумнів і саму моральну оцінку, і застосування єпитимії. Проте він не каже, що військова загибель змиває всі попередні гріхи. Його власна розповідь зберігає відмову єпископів вважати всіх полеглих мучениками.

Книга наводить цю розповідь:

Але те, що Церква прийняла це правило святого як виразне правило, визначення і закон, а не як просту нерішучу пораду, засвідчують події за царювання Никифора Фоки, записані обома тлумачами, Зонарою та Вальсамоном, а також Досифеєм (с. 533 його «Дванадцятикнижжя»).

Адже цей імператор свого часу прагнув, щоб християнських воїнів, убитих у війні з варварами, зараховували до мучеників і шанували та прославляли як мучеників. Проте тодішній Патріарх і Собор єпископів виступили проти цієї думки. Не зумівши переконати імператора, вони зрештою навели це правило святого як правило Церкви, запитавши: «Невже ми зарахуємо до мучеників людей, які вбивали інших на війні та яких Василій Великий відлучив від Таїн на три роки як тих, що не мають чистих рук?»

— Підаліон, тлумачення 13-го правила свт. Василія Великого, ред. Д. Каммінґс (1957), друкована с. 803; відповідний уривок в електронному виданні за посиланням, с. 1550 PDF

Інше заперечення полягає в тому, що Кирил не просив канонізувати воїнів.^[31] Але книга розглядає те, що він приписує їхній смерті: змиття всіх гріхів. Саме тому вона обговорює мучеництво й відмову єпископів вважати саму військову загибель його достатньою підставою. Як зауваження, що Кирил не просив канонізації, відповідає на те, що він обіцяв?

Пом’якшення єпитимії не перетворює вчинок, за який її призначено, на засіб змиття кожного гріха.

Ще одне заперечення звучить так: ЄПК вважає вбивство явно гріховним, оскільки воно є перешкодою до священства. Нам наводять приклади сліпоти та глухоти, які також є перешкодами, але не є гріховними, і тому називають запропоновану аналогію непереконливою.^[32]

Але книга не каже, що вбивство гріховне тому, що перешкоджає священству; сліпоту й глухоту не називають провиною кровопролиття або нечистими руками. Перешкода випливає з пролиття крові: свт. Григорій Ниський приписує очищення навіть за ненавмисне вбивство, а прп. Никодим фіксує суворіше церковне мірило поряд із пастирськими послабленнями. Провина кровопролиття забруднює душу й може закрити людині шлях до священства. Сліпота або глухота можуть перешкоджати рукоположенню, не будучи гріхами. Справа в причині перешкоди, а не в самій її наявності. Чому ці пояснення оминають?^[25]

На захист Кирила також наводять накази Никифора Фоки, щоб священники молилися разом із військом, а воїни приймали Таїнства перед битвою.^[33] Проте єпископи відкинули пропозицію того самого імператора визнавати полеглих мучениками. Духовна підготовка воїнів до битви не означала, що смерть у ній зробить їх мучениками.

Що насправді говорить свт. Феофан

Свт. Феофан потребує уважнішого розгляду, бо він справді говорить про шлях мучеництва:

Воины за дело Божие воюющие идут мученическою дорогою. Наша же война воистину идет за дело Божие.

Воїни, які воюють за справу Божу, йдуть мученицьким шляхом. Наша ж війна справді ведеться за справу Божу.

— Свт. Феофан Затворник, https://xpa-spb.ru/libr/Feofan-Zatvornik/sobranie-pisem-5-783.html, про сина адресатки під Плевною; Зібрання листів, випуск 5 (Москва, 1899; перевидання 2000); англійський переклад відтворено у відповіді, https://krufo-sxoleio.blogspot.com/2026/06/church-and-war-defense-of-patriarch.html

Щоб відповісти на це, не потрібно послаблювати ці слова до образного вислову. Митрополит Климент читає уривок як допущення мученицького вінця для воїна, загиблого за ту праведну справу.^[34] Важливо, що саме робило справу праведною. Свт. Феофан пояснює це далі в іншому листі про ту саму війну:

Но как мы не за себя поднимаем оружие, а в помощь христианам: то можно не терять надежды, что Господь явит нам милость свою и даст успех. – Епитимиею же за грехи наши Он примет самый труд и тяготу войны. Только надо приложить покаяние.

Але оскільки ми підіймаємо зброю не за себе, а на допомогу християнам, то можна не втрачати надії, що Господь явить нам Свою милість і дасть успіх. За єпитимію ж за наші гріхи Він прийме сам труд і тягар війни. Лише треба додати покаяння.

— Свт. Феофан Затворник, https://azbyka.ru/otechnik/Feofan_Zatvornik/sobranie-pisem-iz-neopublikovannogo/5, 19 квітня 1877 року; англійський переклад відтворено у відповіді, https://krufo-sxoleio.blogspot.com/2026/06/church-and-war-defense-of-patriarch.html

«Не за себе», «на допомогу християнам» і «додати покаяння». Це теж складові пояснення свт. Феофана; вони узгоджуються з розрізненнями, наведеними в ЄПК, і не узгоджуються з Патріархом Кирилом або цією війною.

Свт. Феофан також говорить про труд і тягар війни як єпитимію та прямо закликає до покаяння. Це відрізняється від обіцянки, що смерть при виконанні обов’язку та присяги змиває всі раніше вчинені гріхи.

Як і чому тоді судження свт. Феофана стосується цього вторгнення? Розділ про самооборону розглядає, чи відповідає ця війна тим умовам! Посилання на схвалення святим допомоги християнам не відповідає на цей розділ. І його заклик до покаяння не додає умови, якої бракує в обіцянці Кирила.

Воїн може стати святим. Християнин може загинути, захищаючи невинних. Жоден із цих фактів не доводить, що сама військова служба робить людину святою або що смерть при виконанні обов’язку та присяги «змиває всі гріхи, які людина вчинила». Саме це твердження потрібно захищати. Відповідати на пацифістський аргумент, якого книга явно не висуває, цілком недоречно.

Заперечення 11: «Вторгнення Росії було оборонним»

Це не відповідь на книгу.

Твердження, що російська війна є оборонною, супроводжується прямою відмовою розглядати політичні та історичні аргументи книги.^[35] Книга не просто оголосила, що вторгнення не було оборонним. Вона пояснила, чому воно не було оборонним, і це пояснення повністю проігнорували. Як відмова розглянути пояснення може бути відповіддю?

Розділ 20: «Коли війну можна вважати самообороною?» розглядає, кого захищає війна, на яку агресію відповідає, чи необхідне застосування сили та чи завдає воно меншої шкоди, ніж альтернативи. Він читає згадку свт. Василія про цнотливість та істинну віру поряд з іншими джерелами про захист християн і невинних. Він також розрізняє оборону й політичні або територіальні амбіції та пояснює, чому навіть виправдана сила вимагає тверезого покаянного ставлення. Саме ці критерії книга застосовує до цієї війни.^[36]

Умови оборони

Митрополит Антоній прямо висловлює це розрізнення:

Але нехай вони затямлять, що я не вихваляю війни й не виправдовую її, а вважаю її меншим злом, ніж якби царі, уряди, народи та окремі громадяни відмовилися від неї за таких обставин, які склалися два роки тому.

— Митрополит Антоній (Храповицький), https://www.rocorstudies.org/2016/11/16/the-christian-faith-and-war/

Це вже є в книзі. Менше зло (війна) не стає духовним благом лише тому, що альтернатива гірша. Так само прагнення прп. Паїсія не вбивати показує, наскільки серйозно він ставився до кровопролиття. Воно не подавалося як наказ кожному захисникові здатися.

Свт. Афанасій називає знищення ворогів на війні законним і гідним похвали; свт. Амвросій хвалить мужність, яка захищає вразливих; блж. Августин розрізняє дозволене справедливе вбивство та порушення заповіді. Ніде ми не сперечалися з цим, тож не розуміємо, чому нам кажуть, що саме в цьому не погоджуються з книгою.

Ці святі схвалювали певні вчинки за певних умов. У цьому й полягає аргумент.

Їхнє схвалення війни за конкретних умов не робить кожну війну священною й не означає, що смерть воїна відпускає всі попередні гріхи, як заявив Патріарх Кирил.^[37]

Книга вже наводить і розглядає уривок свт. Афанасія в розділі «Коли війну можна вважати самообороною?». Використання війни як аналогії не скасовує слів «законне й гідне похвали». Але це вторгнення все одно має відповідати умовам.

Нас також звинувачують у тому, що ми не зрозуміли предмета міркувань св. Феодора: переслідування підданих-єретиків.^[38] Проте розділ цілком ясно вказує на цей контекст. Св. Феодор прямо розрізняє боротьбу православних християн з іноземними силами задля захисту інших православних християн і переслідування підданих-єретиків. Книга цитує це розрізнення, але заперечення не розглядає, як ми його застосовуємо. Вказівка на те, що Феодор виступає проти переслідування єретиків, не відповідає на його слова про захист православних християн від чужоземних нападників. Цю частину пояснення обходять мовчанням.^[23]

Як і кожен інший розділ, цей також не залежить лише від одного листа. Він розглядає св. Феодора поряд зі свт. Василієм, прп. Никодимом та свт. Миколаєм.^[36] А як щодо решти цих свідчень?

Також посилаються на суперечку за участю св. Никифора, св. Феофана та св. Феофіла щодо поводження з павликіанами.^[38] Джерела потрібно читати уважніше, ніж просто перелічувати святих, які нібито виступали проти св. Феодора. Хроніка Феофана підтримує каральні заходи; лист Феодора відповідає на захист Феофілом дозволу на вбивства. Проте в тому самому листі Феодор повідомляє, що Патріарх погодився з ним, коли він сказав: «Церква не мститься мечем».^[38] Ми не можемо перетворювати ці різні свідчення на одну позицію, якої нібито дотримувалися всі троє.

Св. Феодор розрізняє покарання за насильницькі злочини та виправлення релігійної омани, яке належить Церкві. Він також відрізняє обидві ці речі від боротьби з чужоземними нападниками, які вбивають християн. Історичну суперечку слід розглядати саме в цих поняттях. Яка з цих розповідей доводить, що це вторгнення відповідає умовам оборони або що смерть у ньому змиває гріхи?

О. Валентин Свєнціцький описує мирних людей перед неминучою різаниною, коли немає іншого засобу захисту.^[39] Книга не закликає їх покинути. Але кого захищає це вторгнення, від кого і чи був інший шлях? Саме ці питання й необхідно розглянути.

Повторення слів «захист невинних» також не відповідає на розгляд цих питань у книзі.^[36] У злих війнах правителі часто заявляли, що захищають невинних, тож саме по собі це просто не є виправданням. Де наведені уривки суперечать установленим святими умовам оборони або доводять, що це вторгнення їм відповідає?

Застосування цих умов до цієї війни

Сам о. Валентин наполягає на розгляді конкретної війни, від чого прихильники цієї несправедливої війни категорично відмовилися у своїх відповідях:

Речь идёт уже не о том, допустима или недопустима война в принципе, а какая именно война допустима. Здесь христианин стоит перед оценкой не самой войны, а тех целей, которые она преследует. Отсюда ясно, что христианство допускает войну во имя тех задач, которые совпадают с христианскими идеалами. В несправедливой войне «нехристианским» является не самая война, а та несправедливость, во имя которой она ведётся. И напротив, война благословляется Церковью только в той мере, в какой может быть благословенна её конечная цель.

Ідеться вже не про те, чи допустима війна в принципі, а про те, яка саме війна допустима. Тут християнин має оцінювати не саму війну, а цілі, які вона переслідує. Звідси зрозуміло, що християнство допускає війну заради тих завдань, які збігаються з християнськими ідеалами. У несправедливій війні «нехристиянською» є не сама війна, а та несправедливість, заради якої вона ведеться. І навпаки, Церква благословляє війну лише тією мірою, якою може бути благословенна її кінцева мета.

— Сповідник протоієрей Валентин Свєнціцький, Війна і Церква, частина VI, російський оригінал; англійський переклад відтворено у відповіді

Зверніть увагу на слова протоієрея Валентина. Він прямо говорить, що війна загалом не є ні допустимою, ні недопустимою: оцінка залежить від обставин. Це насправді підтримує наш аргумент, бо ми закликаємо саме до розгляду обставин. Ми маємо оцінювати кожну війну або можливу війну за християнськими ідеалами, а це неминуче вимагає з’ясувати, чи відповідає вона критеріям самооборони, зіставляючи її з іншими війнами та з ученням Церкви і святих про них; це потребує вивчення історії.

Одна опублікована відповідь прямо оголошує, що взагалі не розглядатиме політичних та історичних аргументів книги, які допомогли б установити відповідність цим ідеалам.^[35]

Однак далі ця відповідь проголошує російську війну оборонною, приймаючи за доведене те, що належить довести, і цитує о. Валентина як авторитет. Але о. Валентин Свєнціцький вимагає розгляду конкретної війни та її цілей, а отже, порівняння з іншими війнами, тобто історії. Таким чином, це заперечення відмовляється від розгляду, якого вимагає обраний ним самим авторитет!

Відмовлятися розглядати аргумент книги, водночас посилаючись на авторитет, який наполягає на такому розгляді, означає виявляти суміш когнітивного дисонансу, лінощів і нерозуміння розрізнень.

Візьмімо два приклади, які вже є в книзі. Росія посилалася на геноцид для виправдання втручання. Розділ цитує ухвалу Міжнародного суду ООН від березня 2022 року, у якій зазначено, що Суд не мав доказів на підтвердження цього звинувачення. Справді, це був висновок у межах тимчасових заходів, а не остаточне рішення щодо кожного звинувачення, пов’язаного з конфліктом. Але не можна просто вважати геноцид доведеним, оминаючи це свідчення.^[40]

Розділ також цитує звернення митрополита Онуфрія в перший день вторгнення. Предстоятель Української Православної Церкви закликав Росію припинити братовбивчу війну й сказав, що вона не має виправдання ані перед Богом, ані перед людьми. Його власна Церква була серед тих, кого нібито захищали. Її відкинення вторгнення вимагає відповіді; воно не може просто зникнути з розповіді про те, кого Росія захищала.^[41]

Це два приклади з ширшого масиву доказів розділу. Посилання на святого, який схвалює законну оборону, не відповідає на жоден із цих доказів того, що ця війна не є законною обороною.

Знову: цьому присвячено цілий розділ. Чому його критерії та докази залишаються без відповіді, а натомість просто повторюється висновок, який він оспорює?

Заперечення 12: «Ви показали помилки, а не єресь»

Книга присвячує цьому розрізненню цілий розділ «Про єресь, собори та правовірність». Вона прямо говорить: «Не кожна богословська неточність є єрессю», і пояснює, чому розглянуті вчення переходять цю межу. Де помилка в цьому поясненні? Повторення розрізнення, яке книга вже проводить, не є виправленням.^[42]

Щодо того, що інші патріархи досі поминають Кирила, книга розглядає і це. Вона розрізняє визнання вчення єретичним та офіційне позбавлення сану його вчителя, а також згоду у вірі та підрахунок ієрархів. Продовження поминання саме по собі не відповідає на питання, чи є вчення православним. Православ’я не визначається голосуванням більшості й ніколи не визначатиметься, і слава за це Богові. Ті, хто вважає, що більша кількість людей, які щось роблять, робить це правильним, на жаль, мало знайомі або зовсім не знайомі з житіями наших святих і богослов’ям Православної Церкви. Багатьох наших святих прославлено насамперед за те, що вони мали правильну, а не популярну думку. Достатньо поглянути на історію Церкви й великі періоди єресей, аріанство та іконоборство, щоб у цьому переконатися.

Цей пункт зрештою вимагав би просто повторити все, що викладено в книзі, тому можемо лише закликати людей прочитати її.

Заперечення 13: «Я розглядатиму лише богослов’я»

Більшість відповідей не розглянула значної частини аргументів книги. Один приклад цілком уособлює цю проблему такими словами:^[43]

Я зовсім не розглядатиму політичних та історичних аргументів книги.

На це варто відповісти, бо багато хто, схоже, також вирішив не розглядати докладніших розрізнень книги й відповів лише поверхово.

Саме ця відповідь, у якій це сказано, на самому початку оголошує російську війну оборонною. Спростувати це можна було б, поглянувши на історичні докази протилежного, але її автор відмовляється розглядати історичні докази.

Книга присвячує цілий розділ «Коли війну можна вважати самообороною?» умовам, які називають православні святі та старці, і застосовує їх до цього вторгнення. Кого захищають, від кого й за яких обставин? Чи була війна останнім засобом? Чи запобігли б бойові дії більшій шкоді, ніж завдали б? Розгляд останніх двох питань у цьому розділі взагалі не порушено в жодній з отриманих відповідей, зокрема й у цій. Просто стверджувати, що війна оборонна, й не розглядати докази, які спростували б це, є ще одним прикладом лінощів та недобросовісного підходу.

Розрізнення св. Феодором захисту православних християн від іноземних нападників і переслідування підданих-єретиків є частиною цього розгляду.

Можемо поставити ще одне питання: що нібито «політичного» в перевірці того, чи виконуються умови, названі святим?

А проте відповідь охоче згадує американські вторгнення, українські переслідування та турецьке вторгнення в Афрін, водночас звинувачуючи авторів у русофобії.^[43] Хіба це не політичні та історичні твердження?

Відповідь навіть відкидає порівняння з російським вторгненням в Угорщину, бо росіяни там не жили й не зазнавали переслідувань.^[43] То чому ці обставини важливі, коли це доречно й потрібно їм, а розгляд обставин у книзі можна оминути як нібито «політичний»?

Ось у чому лицемірство:

1. Застереження святих щодо обставин оборони, нібито «історичних та політичних», залишаються без відповіді.

2. Богослов’я, нібито обране предметом розгляду, спотворюється.

3. Виключивши нібито «політичні та історичні» аргументи книги, відповідь лицемірно й одразу ж пропонує власні.

Нібито «політичні та історичні» аргументи книги не розглядатимуться, але її висновок про цю війну відкидається на власних політичних та історичних підставах, і все це в одному вступному абзаці.

Автори таких відповідей часто заплутуються в нелогічних позиціях: заперечують незручні їм докази, а потім суперечать навіть самим собі, бо їхня мета не доброчесність чи послідовність, а лише захист власних інтересів.

Б. Заперечення, які переводять розмову на іншу тему

Заперечення 14: «Чому ви критикуєте Кирила, а не Варфоломія?»

У нашій книзі цілком очевидно, що ми не прихильні до Патріарха Варфоломія; насправді ми дуже виразно критикуємо його, і не в одному розділі:

• У розділі «Визнання Папи» ми цитуємо викриття його екуменічної діяльності старцем Гавриїлом Кутлумуським.

• У розділі «Етнофілетизм „Русского мира“» ми описуємо Варфоломія як того, «хто й сам сповідує багато єресей».

• У розділі «Розуміння українських церков» ми розглядаємо надання ним автокефалії розкольницьким групам і скасування ним засуджень, які він раніше визнавав. Розділ «Правильна критика не є мостом до розколу» прямо говорить, що він «неканонічно надав їм томос про автокефалію».

• Книга також містить цілий додаток із канонічними аргументами проти ПЦУ.

Отже, твердження, що ми відмовляємося критикувати Патріарха Варфоломія, знову доводять свідоме небажання читати й розглядати аргументи; натомість воліють лише побіжно переглядати та спотворювати незручне.^[44]

Одна річ не погоджуватися, а зовсім інша настільки відверто спотворювати чиюсь позицію, особливо коли вся ця інформація доступна й потребує лише терплячого та уважного читання.

Всебічний розгляд іншого патріарха потребував би окремої праці та власного тексту. Ми місяцями збирали джерела й об’єднували наявні докази, щоб читачі могли глибоко дослідити одну конкретну тему, і, якщо дасть Бог, зробимо те саме з іншими темами. Але просимо трохи розсудливості: ми ж не можемо написати про все одночасно?

Нас справді дивує те, що в цих запереченнях бачимо явну готовність оминати незручні аргументи та докази й водночас вимагати розгляду аргументів і доказів з інших тем. Такі люди є втіленням суперечності: вони не можуть прочитати те, що для них старанно зібрано, але одразу хочуть, щоб для них написали ще більше!

Добре віддати перевагу належному дослідженню конкретної теми, витративши на це час. Уявляти, що це означає схвалення кожної іншої не згаданої групи, нечесно або, в кращому разі, нерозумно.

В інших відповідях стверджували, що книга підтримує Фанар, також ігноруючи нашу пряму критику Патріарха та його власного порушення святих канонів.^[45]

Підсумуємо: навіть якби ми нічого не сказали про Варфоломія, його провини не зробили б учення Кирила православним. Саме на цьому питанні зосереджена книга, і саме від нього вони намагаються відвернути увагу. Водночас ми насправді критикуємо Патріарха Варфоломія; потрібно лише прочитати, але, схоже, навіть це надто велике прохання до православних християн нашого часу.

Заперечення 15: «А як же Америка? Чому ви не критикуєте власний уряд?»

Тут важливо розуміти, що ми не написали політичної книги. Кожен її розділ зосереджений на вченні Православної Церкви та питаннях догмату й єресі. Яке саме відношення Америка має до догмату та єресі? Чому написання про православного Патріарха має означати, що ми схвалюємо американський уряд?

Ніде в нашій книзі чи деінде ми не виправдовуємо несправедливих воєн або неправомірних дій американського уряду чи будь-якого уряду.

Американський уряд не навчає від імені Православної Церкви. Патріарх Кирил навчає.^[46]

Те, чого Патріарх навчає від імені Церкви й чи повинні віряни його поминати, мусить турбувати православних християн значно більше, ніж дії їхнього уряду. Пояснення всього цього дуже чітко викладено в нашій книзі.

Житія святих^[47] неодноразово^[48] показують їхнє протистояння^[49] правителям^[50] та ієрархам^[51], які відступили від православної віри.^[52]

Чому ж дослідження вчення Патріарха має вимагати, щоб спочатку написали про інший уряд? Обов’язок захищати віру не зникає від того, що хтось вимагає звернутися до іншої теми.

Тож часто бачимо, як навіть православні християни, надмірно зосереджені на політиці, плутають пріоритети. Виступати проти єресі є нашим обов’язком. Якщо вони хочуть перейматися урядами, це їхня справа; але вимагати, щоб інші полишили питання віри й долучилися до такого самого нерозумного захоплення політикою замість догмату, безглуздо.

Знову й у цій ситуації автори відповідей на книгу реагують на докази проти Патріарха Кирила, змінюючи тему розмови. Закономірність знайома: зіткнувшись із доказами, перевести розмову на того, хто їх наводить. «А як щодо ваших вад?» Тут на докази єресі Патріарха відповідають: «Але… а як же ваш уряд?»

Але на що це відповідає? І як це захищає вчення Патріарха Кирила?

Заперечення 16: «Але НАТО спровокувало Росію»

Це заперечення наполягає, щоб ми перейшли від учення Кирила до дій НАТО, начебто звинувачення НАТО відповідає на книгу. Це не так. Це переведення стрілок, і наполягання на зміні теми не є відповіддю на жоден із наших аргументів.

Цей аргумент виник ще до нашої книги. У березні 2022 року Патріарх Кирил пов’язав витоки конфлікту з відносинами Заходу та Росії, пославшись на нарощування військової присутності НАТО поблизу російських кордонів.^[53] У липні 2024 року Orthodox Reflections підтримав твердження, що Київ спровокував війну, і представив розповідь про те, «як НАТО та Київ привели нас до нинішньої війни».^[54]

Але книга не проігнорувала НАТО. Наш розділ про самооборону прямо розглядає занепокоєння Росії щодо розширення НАТО та західного впливу. Він також цитує засудження РПЦЗ бомбардування Сербії силами НАТО в 1999 році.

Розділ розглядає слова свт. Василія, прп. Никодима та св. Феодора про захист православної віри й православних християн від неправославних нападників. Як звинувачення НАТО перетворює війну, у якій православні християни вбивають інших православних християн, на оборону, описану цими святими? Митрополит Онуфрій, чию Церкву нібито захищали, засудив вторгнення як братовбивчу війну без виправдання перед Богом і людьми. Де відповідь на це? Чи він теж просто не зрозумів, що винне НАТО?^[41]

Якщо стверджується, що НАТО зробило це вторгнення необхідним, тоді дайте відповідь на розгляд цього твердження в розділі. Він розглядає мирні альтернативи й вимогу митрополита Антонія, щоб бойові дії запобігали більшому злу, ніж завдають. Яка частина цього розгляду помилкова? Повторення слів про те, що Росію спровокували, не доводить виконання цих умов.^[36]

І як звинувачення НАТО довело б, що ця війна свята або що смерть воїна при виконанні військового обов’язку змиває всі його гріхи? Книга зіставляє ці вчення зі свідченням святих у розділах «Чи можна назвати війну святою?» та «Чи змиває смерть на війні всі наші гріхи?». Дії НАТО не відповідають на жоден із цих розділів.

Ми не зобов’язані розв’язати кожне звинувачення проти НАТО, перш ніж хтось зможе вказати на помилку в аргументації книги.

Дайте відповідь на те, що говорить книга. Наполягати на обговоренні чужих провин, залишаючи ці аргументи без відповіді, означає ухилятися.

В. Заперечення, які засуджують авторів

Заперечення 17: «Автори є американськими русофобами»

Одна відповідь представляє книгу як написану двома американцями, а інша використовує неправомірні дії американських військових як закид особисто мені.^[55]

Навіть опис авторів неточний: я громадянин США, народжений у Німеччині; Панагіотіс є громадянином Греції та живе в Греції. Жодне із цих громадянств не робить наш аргумент істинним чи хибним. Посилання на провини Америки не відповідає на вчення Кирила, а називання нас русофобами не доводить, що ми ненавидимо росіян.

Книга вже чітко пояснює, кого ми критикуємо. Вона цитує російського православного християнина Володимира Кара-Мурзу, який пояснює:

Коли ми говоримо про позицію Російської Православної Церкви, то, звісно, говоримо про позицію офіційної ієрархії. Ми не говоримо про віру. Ми не говоримо про всю церковну спільноту, яка включає десятки мільйонів вірян, багато з яких цілковито проти цієї війни, як і ми.

— Володимир Кара-Мурза, дискусія Євразійського центру Atlantic Council, 17 вересня 2025 року, https://www.youtube.com/watch?v=JSp-10UsoOE&t=909s, 15:09

Кара-Мурза також критикував підтримку війни Московським патріархатом із в’язниці, отримавши двадцятип’ятирічний вирок за протистояння Кремлю та його вторгненню. Пишучи як православний християнин, він звинуватив ієрархію в тому, що вона поставила «владу кесаря вище за основи християнської віри», і доводив, що підтримка війни суперечить її власному офіційному вченню.^[56] То тепер ми русофоби, бо поділяємо критику, висловлену з тюремної камери цим російським православним християнином, якого підтримує стільки росіян?

Чому ж його свідчення випущено з цього звинувачення? Просто тому, що воно не вписується в їхню розповідь. Або ж вони не прочитали його, прагнучи якнайшвидше пробігти книгу, щоб відповісти на неї.

Книга неодноразово цитує російських святих і дає слово росіянам, які критикують війну та її наслідки, зокрема Кара-Мурзі й Марії Пономаренко.^[57] Це ті люди, чиї свідчення ми хотіли донести до читачів, і читачі мають їх почути. Критикувати російського Патріарха не означає ненавидіти російський народ. Це дурість.

Читаючи блог священномученика Даниїла Сисоєва в LiveJournal, знаходимо дещо, що допоможе пояснити нашу думку.

У дописі «Грех оправдания убийства» («Гріх виправдання вбивства») священномученик Даниїл Сисоєв критикує людей, які виправдовують убивства Івана Грозного, Сталіна та Леніна, передбачувано вказуючи на вбивства на Заході. Він вкладає в їхні уста такі слова, змальовуючи звинувачення проти тих, хто їм заперечує:

Они говорят: “ничего, что Грозный, Сталин и Ленин убили столько людей. Так за то государство они создали ого-го какое. Да и убито было меньше чем пишут либералы. А на Западе вообще невесть сколько убивали, и ничего. И они еще смеют нам указывать, русофобы поганые!”

Вони кажуть: «Нічого, що Грозний, Сталін і Ленін убили стільки людей. Зате яку державу вони створили! Та й убито було менше, ніж пишуть ліберали. А на Заході взагалі невідомо скільки вбивали, і нічого. І вони ще сміють нас повчати, погані русофоби!»

— Священномученик Даниїл Сисоєв, зображуючи звинувачення тих, кого він критикує, «Грех оправдания убийства» («Гріх виправдання вбивства»), https://pr-daniil.livejournal.com/47993.html, перший абзац; наш переклад

Схема переведення стрілок уже готова: коли критикують Росію та її керівників, указати на вбивства на Заході, а потім звинуватити тих, хто заперечує, у ненависті до Росії. Священномученик, якого шанують віряни, сам викрив ці міркування в Росії! Нам не довелося їх вигадувати. І ось тепер ті самі люди повторюють помилку, на яку священномученик Даниїл Сисоєв уже вказав: звинувачують Захід, щоб виправдати відмахування від зла деінде.

Звісно, не дивно, що самого священномученика Даниїла Сисоєва, москвича, звинувачували в антиросійській ворожості! Навіть після його смерті націоналіст Костянтин Крилов засуджував його «ненависть до російського духу» та «антиросійські проповіді».^[58]

Отже, це вкорінена схема: кожен, хто критикує щось у Росії, навіть її внутрішні явища, ненавидить Росію. Тим часом вони можуть критикувати Захід, а ми не називатимемо їх «західнофобами».

Чому?

Бо, по-перше, ми не діти, а по-друге, критика певних явищ у країні не означає ненависті до країни та її народу. Священномученик Даниїл Сисоєв любив Росію. Володимир Кара-Мурза теж любить Росію. Їхня критика зла не доводить ненависті до Росії.

Зрештою, слава Богові, що нам випало розділити звинувачення в русофобії з такими великими людьми. Такі звинувачення не відповідали на вчення священномученика Даниїла Сисоєва тоді й не відповідають на цитовані нами уривки тепер. Це давня схема відвернення уваги, яку, на жаль, засвоїли багато їхніх прихильників.

Віру не визначає паспорт того, хто її сповідує. Не існує окремого американського мірила православного вчення. Чому розглядають наше громадянство, тоді як цитовані нами російські святі й власні слова Кирила залишаються без відповіді?

Заперечення 18: «Ви не маєте повноважень говорити про це»

Вступ до книги вже розглядає обов’язок мирян захищати віру. Свт. Тихон Московський описує їхнє місце в цій історії:

Від початку за віру Христову страждали не лише пастирі, а й миряни: чоловіки, жінки та навіть діти. Проти єресей також боролися миряни.

— Свт. Тихон Московський, «Homily on the Sunday of Orthodoxy» («Проповідь у Неділю Православ’я»), 23 лютого 1903 року, https://www.johnsanidopoulos.com/2016/03/homily-on-sunday-of-orthodoxy-st-tikhon.html

Прп. Паїсій також розрізняє захист самих себе та захист віри:

Не личить сваритися за самого себе. Інша річ — виступити на захист серйозних духовних питань, що стосуються нашої віри, Православ’я. Це твій обов’язок.

— Прп. Паїсій Святогорець, Spiritual Awakening (Духовне пробудження), с. 59^[59]

Святі не залишають захист віри лише духовенству. Проте читачам кажуть, що відсутність у нас церковного сану або особистої святості позбавляє нас права говорити.^[55] Чому наш мирянський стан повторюють як заперечення, не відповідаючи святим, яких ми вже процитували у вступі?

Ми й не заявляли, що є святими чи старцями. Прп. Никодим розповідає, як св. Єфрема виправила навіть блудниця: вона сказала йому, що, оскільки чоловік узятий із землі, йому належить спрямувати погляд туди. Він записує відповідь святого:

Почувши цей мудрий докір від блудниці, святий дістав велику користь і прославив Бога.

— Прп. Никодим Святогорець, Christian Morality (Християнська мораль), с. 450, із посиланням на свт. Григорія Ниського, Похвальне слово святому отцю нашому Єфрему (PG 46:833B)

Щодо цієї блудниці: нам не сказано, з якої вона країни, скільки років була православною, якщо взагалі була, ані який мала церковний сан; врахуймо також, що вона була жінкою й особливо в той час духовна порада від жінки зазвичай не вважалася звичною. Проте св. Єфрем отримав докір і зміг прийняти його та дістати користь. У житіях наших святих є багато розповідей про те, як святі отримували настанову від звичайних людей.

Тепер порівняймо це з православними християнами нашого часу, які не можуть прийняти настанову від когось без належних регалій; і, що ще гірше, вони не здатні прийняти повчання та виправлення навіть від святих, коли їм наводять їхні слова.

Нехай Бог нам допоможе.

Висновок

Ми написали цю книгу для православних християн, яких непокоїть те, що вони чують як учення Церкви, зокрема для тих, хто боїться, що вже саме дослідження цього було б неправильним. Вони заслуговують на відповідь, укорінену у вірі. Судження про нашу національність чи духовний стан не дають такої відповіді; як і поспішні зауваження, що оминають те, що книга насправді говорить.

Це не настільки дріб’язкове питання, щоб можна було побіжно переглянути, написати відповідь і вважати цього достатнім. Ми говоримо про життя і смерть, про вбивство людей, покаяння та спасіння. Ми також говоримо про поминання ієрархів, які публічно навчають єресі, і про обов’язки, які святі покладають на православних християн за таких обставин.

І книга не починається й не закінчується війною. А як щодо вчення Кирила, що мусульмани та православні моляться одному Богові? Щодо його похвали сергіанству? Щодо його відносин із Фіделем Кастро? Книга розглядає ці питання у світлі свідчення святих. Заперечення щодо війни та націоналізму залишають ці випадки без відповіді.^[60] Деякі відповіді справді обговорюють теми поза війною, але наводять мало доказів і на мало з них відповідають. Хіба це не богословські питання також? Отже, значною мірою більшість людей пропустила початкові розділи або побіжно переглянула їх, ігноруючи розділи, що закладають значну частину засад і аргументів, на які спираються пізніші.

Звісно, автори є людьми й можуть помилятися. Але ми благаємо читачів: будь ласка, спочатку прочитайте книгу. І загалом спочатку уважно вислухайте, перш ніж поспішати заперечувати.

Якщо цитата неточна, джерело неправильно застосоване або висновок не випливає з аргументів, процитуйте уривок і покажіть помилку. Але перед запереченням перевірте, чи не відповідає на нього навколишній виклад або інший розділ; багато цих заперечень було б знято, якби їхні автори знайшли час терпляче прочитати книгу.